Calendar

« October 2019 »
Mon Tue Wed Thu Fri Sat Sun
  1 2 3 4 5 6
7 8 9 10 11 12 13
14 15 16 17 18 19 20
21 22 23 24 25 26 27
28 29 30 31      

catalog

КОРИСНІ ПОСИЛАННЯ

Корисні посилання

cover

 

#25BookForum Н.Гербіш ТЕПЛІ ІСТОРІЇ ПРО ДИВА, КОХАНИХ І РІДНИХ

Tepli istoriiАнотація:

Життя — це диво. Незвичайне, цікаве, вражаюче, досі непізнане підстерігає нас усюди, варто лишень зупинитися, придивитися, усвідомити. Великі дива створення космосу, любові між чоловіком і жінкою, формування дитини в лоні її матері, народження людини переплітаються з меншими — виграною лотереєю, одужанням від хвороби, перетворенням недруга на вірного товариша, вилуплюванням курчатка зі шкаралупи, крапелькою роси на зеленій травинці, покращенням настрою від улюбленої мелодії, силою усмішки та доброго слова. Зрештою, у кожного диво своє, і відчуваємо та розуміємо його ми по-різному, часом дивуємося-прозріваємо через багато літ.

Ця книжка — продовження серії «Теплі історії…», розпочатої Надійкою Гербіш («Теплі історії до кави», 2012; «Теплі історії до шоколаду», 2013). Задум її народився з бажання виявити найрізноманітніші відтінки див, великих і маленьких, що відбуваються в нас, із нами, в довкіллі. На адресу видавництва й безпосередньо до Надійки надійшло чимало листів з історіями про дива. Ми відібрали найцікавіші з них. Ці оповіді й замальовки зігрівають душу затишком і позитивом, вони невеличкі за обсягом, уміло написані, ліричні герої, а частіше — героїні, замислюються не лише про маленьке, буденне, а й про велике, вічне.

Автори творів — переважно дівчата й молоді жінки (хоча є й кілька хлопців) — розповідають про найрізноманітніші дива, як от диво пізнання Бога чи диво дружби бізнес-леді з бідним хлопчиком, що збирає пляшки біля смітників. Утім, як найбільше диво змальовується таїна стосунків чоловіка й жінки, першого погляду, першої розмови, появи почуття, пристрасті, згодом — поглиблення любові в шлюбі, через подолання труднощів і намагання двох окремих світів порозумітися та поєднатися в один, міцний, непохитний. Родина — рівновелике з коханням диво й переплетене з ним. Тут прозаїки добирають найтепліші, найніжніші слова, ділячись спогадами про мудрих і лагідних бабусь, дідусів, зображуючи добрих, найрідніших мам, татів, трепетно змальовуючи діточок.

Диво вплетене ледь не в кожну історію книжки. Оповідання розміщені тематично, у трьох розділах — «Дива», «Він і Вона», «Найрідніші на світі». Сподіваюся, книжка подарує вам багато приємних і радісних моментів, надихне й підтримає.

Уривок:

Ранок почався з дива. Сонце будило її своїми грайливими промінчиками, заплутувалося у хвилях рудого волосся, яке розсипалося на подушці, гралося з веснянками, що були схожі на маленькі квіточки, зазирало під пухнасті вії… Одним словом — бавилося, як собі хотіло.

У такий хороший ранок усе радувало. Кухлик ароматної кави, яку вона дозволила собі випити навіть із вершками та цукром — геть дієту! Нова, біла, легенька сукня, яку вирішено було нарешті надягнути, поки літо зненацька не закінчилося. Навіть своє відображення у дзеркалі здалося КРАСИВИМ, а не милим і симпатичним, та й то авансом.

Це був ранок. А от день минав у своєму звичному робочому ритмі. Калейдоскоп облич, грошей, усмішок, клопотів, веселощів. І ще багато різної всячини — і доброї, і не дуже.

Та вона вирішила, що потрібно ловити моменти радості, миті, які викликають усмішку, інакше вони проминуть і забудуться.

Ну хіба згадає вона колись, які чудові відчуття подарував їй цей ранок?

Чи закарбується в пам’яті, як їй сподобалося своє відображення у дзеркалі, коли стояла ось у цій білій сукні?

Чи, можливо, її серце затріпочеться від спогаду про сонячне ранкове місто, коли вона йшла пішки на роботу, слухаючи чарівливі мелодії Джоша Гробана в навушниках?

Та нізащо не згадається, коли збіжить час!

Дні довгі, а роки короткі. Ця фраза не давала спокою, лякала й змушувала замислися.

Тепер вона ловить ці моменти, як тільки може, з пристрастю мисливця, із захватом колекціонера, з безпосередністю дитини.

Ось вона у парку на лавочці, бо дитячий магазин, в якому потрібно купити подарунок для похресника, ще зачинений. Так і просиділа б раніше ці десять хвилин, нервово дивлячись на годинник (маршрутка ж чекати не буде!). Та це було б раніше.

А от зараз у пам’яті залишилися тиша, парк, ніжний-ніжний шелест дерев. Мерехтить ранкове сонце в гіллі. Коники в траві ведуть свої розмови. Ніби й незначне, та розумієш — от воно! Лови! А ще, під впливом однієї книжки, яку перечитує не раз, у неї з’явився «Зошит радості», де й живуть спогади та миті.

І таких от радостей, дрібних і великих, цікавих і простих, там уже трошки назбиралося, в Зошиті. Спочатку це здавалося їй смішним і якимсь дитячим. Та от коли немає настрою, а особливо коли дощ за вікном і похмуро, перечитування цих рядків неймовірно зігрівало, додавало позитиву й обов’язково викликало усмішку.

Спогад про сьогоднішній ранок теж поселився в Зошиті.

Завжди чомусь виходить так, що коли вранці сонце й хороша погода, ти красива й у білій сукні, то ввечері мусить піти дощ. І те, що ти не брала з собою парасольку, просто не обговорюється.

Коли вона вийшла на вулицю, на хвильку обімліла: небо плакало, струмочки води збігали в калюжі, перехожі поспішали сховатися. Сновигали парасольки з ногами. Сіро-хмуро. Холодно-непривітно.

«Здається, окрім ранку, в Зошит я більше нічого не запишу». Бо ж мало радісного в тому, щоб іти під дощем до зупинки, без парасольки, у білій сукні й обляпати її при першому ж «вигулі»…

Видихнувши, вона ступила на мокру дорогу й зупинилася на перехресті чекати зеленого світла. Тридцять чотири, тридцять три, тридцять два.

Аж раптом сталося щось незрозуміле. І дощ ніби йшов собі далі, як і раніше, але в неї над головою з’явилося сонце! Перестало капати на волосся і стало яскраво-затишно! Вона зачудовано поглянула вгору й побачила велику й красиву, жовту-жовту, аж гарячу, парасольку, яку тримав над її головою якийсь симпатичний юнак! Це було так несподівано й приємно, що стало тепліше!

— Я вам дуже вдячна! Ваша парасолька така яскрава й затишна!

— Спеціально купував таку, щоби краще було уникати осінніх депресій! — усміхнувся у відповідь хлопець, показавши ямочки на щоках.

— Це й справді чудова ідея — ідеш собі під дощем, а над тобою справжнє сонце. Треба й собі придбати таку!

— Ні-ні! Вам потрібна блакитна парасолька!

— Це чому ж? — здивовано глянула на нього.

— Тому, що вам потрібно НЕБО. Ви самі і є СОНЦЕ. Ваші веснянки — це теж маленькі сонечка. А Сонечку в оточення потрібно Небо.

У той день до «Зошита радості» було записано не лише про ранок. І, хтозна, може, одного разу такого ж дощового дня містом пройде справжнє Руде Сонце з веснянками, яке буде дбайливо захищене блакитним Небом. І їм буде тепло...

Найбільше її вражало те, що в його очах не було ні суму, ні болю. Там навіть не вловлювався відчай чи страх перед завтрашнім днем. Заздрощів і озлобленості на людей (а Соня думала, що це невід’ємні почуття для таких людей) теж не було.

Блакитні, чисті оченята цього хлопчика дивилися на світ із повним спокоєм. Обличчя іноді брудне, зате завжди усміхнене.

Соня зустріла його вперше, коли виходила з дому. Точніше, коли вибігала, бо вічно запізнювалася на роботу. Оскільки працювати їй доводилося багато, то й виходити потрібно було раненько. Того разу вона просто налетіла на хлопченя, що біля її під’їзду збирало порожні пляшки у свою торбину. Пляшка дзвінко вдарилася об асфальт і розлетілася яскравими, блискучими шматочками. В дитинстві вони ще здаються нам коштовними й різнобарвними скарбами. А коли ми виростаємо, скарби перетворюються на сміття.

Нервово риючись по кишенях, Соня дістала двадцятку, тицьнула малому, щось пробурмотіла про вибачення й побігла.

Машина мчала її в різні місця на ділові зустрічі. Нещира усмішка до вечора сковувала обличчя. Радість — удавана. Обід — похапцем. Гроші — великі.

Вечір уже закутав місто ковдрою темряви, коли світло її автомобіля освітило маленьку постать біля під’їзду. Вона пробігла б повз, як завжди, навіть не звернувши уваги, але її несміло взяли за рукав, і Соня почула:

— Ваша решта…

«Що? Яка решта? Що це?» — промайнули думки в її голові.

У хлопчика на долоньці лежали гроші, й він протягував їх, заглядаючи в очі. Тоді вона вперше відчула на собі магію погляду цієї маленької людини. Яка глибина причаїлася в блакиті його оченят!

Автоматично взявши гроші, вона ще довго дивилася йому вслід. Тоді глянула на свою долоню. Там лежали пожмакані купюри й двадцять копійок. Дев’ятнадцять гривень і двадцять копійок. Це що — вісімдесят копійок за одну пляшку? І віддав їй решту з двадцятки? Господи, чи так буває? Його б чесність та моїм колегам. Сльозинка скотилася зі щоки і впала на дорогу шубу.

Вже наступного ранку Соня знову зустріла це блакитнооке диво. Вона дуже любила дивитися у його очі. Тепер вона вчилася в нього жити. Радіти. Сміятися. Впускати у серце справжні почуття. Бачити світ інакше. Не знала, чи віддячить колись йому за це. І твердо постановила, що не має права втратити його. Ніколи. «Янгол-рятівник» — не раз, жартуючи, називала його Соня. Найбільше, що дозволяв їй новий друг, — пригостити його морозивом. Він був гордий. Ніколи й нічого не просив. Заробляв чесно, збираючи пляшки, і так допомагав мамі. Навідріз відмовлявся йти в будь-які дитячі будинки. З мамою добре. Коли вона твереза, ще краще.

Люди в кав’ярнях із подивом дивилися на незвичну парочку — вишукана, доглянута, красива жінка та бідно вдягнений білявий хлопчик. Трішки кострубатий, як їжачок, зі світлим обличчям і незмінною усмішкою. Зате вони так щиро розмовляли! Так дзвінко сміялися! Стільки тепла було у їхніх поглядах!

Інакше, як дивом, ніхто це й не називав... 

25 BookForum 2018

Матеріали:https://www.rulit.me/books/tepli-istorii-pro-diva-kohanih-i-ridnih-read-355307-5.html

 

Контакти

Науково-технічна бібліотека НЛТУ

вул. Ген. Чупринки, 101, м.Львів, 79057

тел.: (032) 237-79-85

e-mail: library@nltu.edu.ua

Пропозиції та побажання просимо повідомляти нам на електронну адресу  Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. вам потрібно увімкнути JavaScript, щоб побачити її.

Top of Page