Calendar

« May 2021 »
Mon Tue Wed Thu Fri Sat Sun
          1 2
3 4 5 6 7 8 9
10 11 12 13 14 15 16
17 18 19 20 21 22 23
24 25 26 27 28 29 30
31            

catalog

КОРИСНІ ПОСИЛАННЯ

Корисні посилання

cover

 

ВОЗНИЦЬКИЙ forever: людина, яка рятувала історію:

16 квітня – день народження Героя України, багатолітнього директора Львівської галереї мистецтв (тепер Львівська національна галерея мистецтв ім. Бориса Возницького) – Бориса Григоровича Возницького (1926–2012).Vozn osn2021

Boris Voznytsky 8Борис Григорович Возницький народився 16 квітня 1926 року у селі Ульбарів (нині – Нагірне) неподалік Дубно. Навчався у тамтешній школі.
Після взяття радянськими військами Дубно в березні 1944 року був мобілізований і потрапив на фронт. Служив у штрафній роті, де бійців використовували, як гарматне м’ясо. Брав участь в операції «Багратіон» в Білорусі і дивом залишився живим. Був нагороджений радянською медаллю «За відвагу».
Після війни був студентом львівського училища імені Труша, згодом навчався у Ленінградській академії мистецтв.

Як музейник Борис Возницький починав свою діяльність у Винниках, де став ініціатором створення місцевого музею. Паралельно, щоби забезпечити родину, працював у трьох школах, вчив дітей малювати, вів краєзнавчий і туристичний гуртки у тодішньому Будинку піонерів. У Винниках створив перший музей, експонати до якого збирав разом з учнями міста. Організовуючи експедиції в ближні села, вони знайшли унікальні речі, яким немає ціни, розкопали в лісі два кельтські поселення. Багато експонатів із тих часів зберігаються у Винниківському історико-краєзнавчому музеї, а деякі — в Олеському замку.
Повернувшись із Ленінграда, протягом 1960-1962 років Возницький працював заступником директора Музею українського мистецтва у Львові. Згодом був призначений на посаду директора Львівської картинної галереї. Призначений у грудні 1962 року  директором третьорозрядного музею – картинної галереї, що тіснилась у приміщенні колишнього палацу Лозинського на вул. Стефаника, 3,  зумів з часом створити  величезний комплекс музею,  який згодом став Львівською національною галереєю мистецтв з великою кількістю філій та відділів. Кожен експонат, привезений  Возницьким та  колективом музею з експедицій, кожна філія може стати камінчиком до пам’ятника.
Чому? Таке питання можливе  із вуст дуже молодих людей, котрі не пам’ятають  країни, яка мала назву Радянський Союз, де все, що тепер здається само собою зрозумілим, – виглядало, немов у кривому дзеркалі. Так, в той час було закрито понад 800 храмів і єдино можливим способом врятувати ці пам’ятки архітектури  та історії був варіант відкриття у них музеїв. Борис Возницький  взяв під свою опіку  костел в Олеську, церкву в Кутах, Сихівську церкву,  Бернардинський  костел у Львові, Каплицю Боїмів,  церкву Михайла та церкву монастиря бенедектинок, деревʼяну церкву  та костел у Підгірцях, Церкву Св. Онуфрія,  Святодухівську дзвінницю – в декотрих  із цих пам’яток відкрив музеї – філії галереї. “Головне, ці храми протягом тридцяти років радянської влади були збережені, включаючи їхні інтер’єри” – напише потім Борис Возницький у своїх спогадах.

Vozn osnВ експедиціях по районах області  Возницький зі своїми працівниками  збирали  ікони, стародруки, сакральну скульптуру – все, що пропадало від вологи, бруду, холоду у закритих або поруйнованих церквах, що валялось біля церков, на цвинтарях, чим палили у холодних монастирських приміщеннях, перетворених на гуртожитки. Так, під час однієї з експедицій  в містечко Городенка, чудом були врятовані скульптури Іоана Пінзеля з храму та монастиря  Отців месіонерів, для котрих скульптор виконав кілька вівтарних ансамблів. А вперше Возницький “зустрівся” з майстром Пінзелем ще  працюючи  в українському музеї (тепер  Національний музей у Львові ім. А. Шептицького),  коли з села Годовиця привіз дві його скульптури – “Жертвоприношення Авраама” та “Самсон, що роздирає пащу лева”. Ця зустріч стала  доленосною і для Возницького, який відкрив світові забуте геніальне ім’я і для Пінзеля, якому Возницький подарував друге і тепер вічне життя.
Саме на цій посаді розкрився музейний геній Бориса Григоровича. Він організував десятки виставок, фактично заново відкрив для України та світу творчість видатного скульптора Іоанна Георга Пінзеля. Саме Возницький був ініціатором створення музеїв Івана Федорова та «Русалки Дністрової», музею-садиби Маркіяна Шашкевича, музею найдавніших пам’яток Львова, музею Пінзеля.
Величезне значення для нащадків мала рятувальна діяльність Возницького та його команди. За орієнтовними підрахунками, Возницький і його співпрацівники врятували близько 36 000 творів мистецтва, серед яких гобелени, меблі, картини, мармурові і дерев’яні скульптури, унікальні зразки сакрального мистецтва.

Чи не найбільше Борис Возницький відомий, як рятувальник українських фортифікаційних споруд. Власне за життя Возницького його називали «ангелом охоронцем замків». Завдяки Возницькому було врятовану П’ятничанську вежу, збережено Бернардинський комплекс у Львові, відреставровано каплицю Боїмів.

Зусиллями мистецтвознавця отримали нове життя замки Львівщини – Олеський, Золочівський, Підгорецький та Свірзький, які з ініціативи Возницького було об’єднано у розкішний туристичний маршрут «Золота підкова Львівщини». Також Возницький багато зробив для комплектування фондів відродженого палацу Розумовського в Батурині.

voznytsky6Олеський замок постав із руїн, ні до чого не придатних обгорілих стін. Та коли у 1959 році Возницький побував у Польщі і побачив, як там використовуються палаци та замки, то вирішив спробувати впровадити досвід сусіднього краю. Для початку намірився підняти замок у Свіржі, та з певних причин це не вдалось здійснити.  Олеський замок став першим об’єктом, став, властиво, першим замком на території Галичини, де розмістився музей. Відбудова почалась у 1970 році і почалась без згоди обкому партії. Хто не знає, що це значить, то й добре, що не знає. Бо без згоди цього високопоставленого органу нічого у культурному (і не тільки) житті не мало права відбуватись. Коли, приміром, готувались виставки, то відбір експонатів проводився не музейними фахівцями, а цензурою в особах інструкторів райкомів або й обкому партії. Котра з робіт  не підходила –  визначали вони і перевертали її до стіни. Борис Возницький мав дивовижний дар – вмів розмовляти з цими людьми. І іноді  йому вдавалось їх переконати. Так, залишались на виставках відкинуті твори Любомира Медвідя, Івана Остафійчука, Івана Крислача та ін. А, повертаючись до створення  Олеського замку, – Возницький пізніше пригадував:  він не питав дозволу ні в кого, бо інакше перекладав би  свою відповідальність на чужі плечі. І він залишив цю відповідальність за собою. Це було його життєве кредо – відповідати за  все самому і нічого не боятись. Не боявся, бо ще юним хлопцем залишив свій страх на страшній війні, з якої чудом повернувся живим, хоча кілька разів був на волосину від смерті, а мама отримала похоронку. Дивним було те, що пройшовши жахіття війни, він зберіг у собі  відчуття важливості краси у житті, яке було у нього ще з дитинства,  яке й привело його до довголітнього служіння цій красі. Так, Олеський замок постав у 1975 році,  та  відкрити його було не так просто – він не вписувався у рамки  “совєтського музею”.  Саме відкриття – 21 грудня 1975 року пройшло дуже скромно в присутності кількох десятків чиновників,  військових та працівників музею, хоча до замку з’їхались сотні людей. Їм не дозволили увійти до музею, натомість радо запрошували на відкриття пам’ятника Першій кінній дивізії скульптора В. Борисенка – “Коні”,   що відкривався поряд із замком.

Boris Voznytsky 2Приклад з Олеським замком є одним із багатьох прикладів,  як вдавалось, (а іноді і не вдавалось) рятувати від знищення, відбудовувати, створювати музеї у визначних спорудах, які належить оберігати, які є нашою культурною спадщиною. Так постало фондосховище в  Олеську в приміщенні  колишнього монастиря капуцинів, де знаходилось  профтехучилище № 10. Возницький домігся  відселення училища, для якого збудували нові корпуси, а в приміщенні монастиря були створені, так звані,  відкриті фонди – новаторство на той час.
zolota pidkova 1Можна розповідати про кожну збережену пам’ятку – Золочівський,  Підгорецький  замки, Палац Потоцьких, про створення нових музеїв – музей Маркіяна Шашкевича в Підлиссі та “Русалки Дністрової” у Святодухівській церкві, барокової скульптури (музей Іоана Пінзеля), пам’яток давнього Львова, давньої української книги, П’ятничанської вежі, музею Івана Виговського в Руді та музею “Жидачівщина” – кожен  із них має свою історію, історію боротьби з чиновницькою бронею, нерозумінням,  а  нераз і з людською підлістю.  Про це, і не тільки про це зараз можна  прочитати у нещодавно виданій  книзі спогадів Бориса Возницького. Про те, що писав спогади, довідались лише після його трагічної загибелі 23 травня 2012 року. Писав для себе, на окремих листках і тоді, коли видавалась вільна хвилина, наприклад в поїзді. Вільного часу майже не мав – курсував між своїм кабінетом на Стефаника, 3 і численними філіями музею,  вирішував  питання у чиновницьких та міністерських  кабінетах,  їздив у закордонні відрядження, брав участь у сесіях ICOM, і ще було безліч справ, котрі без Возницького не могли вирішитись.   Коли ж бував у своєму кабінеті, то двері  завжди залишались відчиненими, тут одночасно вирішувалось безліч справ, і тут же можна було запросто випити з ним чаю; приймав кожного, однаково пильно підписуючи документи стосовно роботи музею і вислуховуючи прохання різноманітних відвідувачів. Завжди намагався допомогти, телефонував кому потрібно, навіть, якщо справа не мала стосунку до його безпосередньої роботи. Свою допомогу ніколи не афішував, коли, наприклад, вкладав свої сили і кошти для створення пам’ятників на місцях визначних битв УПА. Він був з тих патріотів, котрі  не говорять  про  любов до України, – говорив  лише про те, як його болить та чи інша зруйнована чи спалена церква, неможливість пробити чиновницьку броню в справі збереження чергової пам’ятки. Возницький не вмів скаржитись, а якщо якась подія його зачіпала, то спочатку схвильовано це переживав, та згодом, обміркувавши, знав, як діяти далі, знаходячи в дискусіях потрібні аргументи і силою своєї харизми переконував опонентів. Запалюючись новою ідеєю – все підпорядковував її здійсненню, – його  працездатність вражала.

У 2005 році мистецтвознавцю було присвоєно звання Героя України. Він також є кавалером найвищої польської нагороди Командорського хреста Ордену відродження Польщі.
23 травня між 2012 року між селами Куровичі та Печенія на Золочівщині під час керування автомобілем у Возницького стався серцевий напад. Автокатастрофа виявилася фатальною. Поховали Героя України на Личаківському цвинтарі.

Борис Возницький – почесний громадянин Львова, Винник, Дубно та Буського району. Його ім’я носять вулиці у Винниках і Здолбунові. Ім’я Бориса Возницького присвоєнго Національній галереї мистецтв у Львові.

Важко собі уявити Возницького у теперішнім часі,  який є набагато  прагматичніший і   цинічніший, ніж за його життя, у часі, коли культурні цінності розглядаються з точки зору товару, коли все на продаж. Не знаю, чи мало б вагу тепер його слово і авторитет, та впевнена – маємо пам’ятати про таких сильних духом людей, яким був Возницький. Хочеться сподіватись: все, що він здобув і врятував для нашої культури, залишиться для наступних поколінь, та з часом саме ім’я цієї людини може забутись.   На жаль, не всі читають книжки, не вистачить табличок, щоб прикріпити до тої чи іншої споруди. І тоді з’являється думка про пам’ятник,   як про останню інстанцію на шляху  збереження пам’яті, пам’ятник,  функцією якого є не прославлення, а перш за все – увіковічнення.   Та монумент, очевидно,  маємо зробити груповим, бо, насправді,  проблема колективної амнезії стосується не тільки Возницького.  Потрохи, на тлі нових віянь нового часу  затруться імена ще сучасної нам  інтелектуальної еліти Львова – Івана Крип’якевича, Ярослава Дашкевича, Володимира Овсійчука,  Ярослава Ісаєвича, Романа Сельського та  багатьох інших, котрі,  продовжуючи справу наших славних попередників, зробили Львів саме таким, яким він є – одним із найцікавіших культурних і мистецьких центрів України. /Наталя ФІЛЕВИЧ/.

Науково-технічна бібліотека рекомендує прочитати

Cathedral of Boris Voznytsky. Memories reflections6 лютого 2020 року у Львівському Палаці мистецтв відбулася презентація книги «Собор Бориса Возницького. Спогади, роздуми». Упорядник книги Лариса Возницька – Разінкова.
Борис Возницький постійно був у русі, тому спогади писалися спонтанно, у рідкісні вільні хвилини, оскільки він багато працював, і, зокрема, тяжко фізично, аж до виснаження, курсував між філіями галереї, їздив у зарубіжні відрядження як головний музейник України.
Це видання — лише частка життєпису Бориса Возницького. Та навіть окремі його фраґменти — надзвичайно яскраві і захопливі. У спогадах — природна вдача Возницького: жодного зовнішнього пафосу, самозвеличення, амбіцій – лише робота. Тріумфальною аркою Б. Возницькому і його колективу є розгорнута в часі і просторі Львівська національна галерея мистецтв (замки, палаци, вежі, шедеври старожитності, дух історії і велич культури). У символічному плані — це Собор Бориса Возницького.
Спогади Бориса Возницького — це і  його довірлива сповідь, і заповіт нащадкам перед лицем вічності. Життєпис великого Музейника виходить далеко за межі звичного реєстру подій та фактів – його внесок в українську культуру і музейну справу неможливо переоцінити і важко перевершити. Результатом подвижницької праці мистецтвознавця та організованого  ним колективу став розвиток Львівської національної галереї мистецтв — адже саме Борис Возницький створив 16 Музеїв – відділів цієї найбільшої музейної установи України європейського значення, що носить його ім’я. Разом із колегами він зібрав і врятував від знищення понад 36 тисяч унікальних експонатів, серед яких твори Іоана Георга Пінзеля, Мартино Альтамонте, Торвальсена, надгробні скульптурні композиції, гобелени, меблі, вівтарі, дерев’яні поліхромовані скульптури, предмети ужиткового мистецтва, що сьогодні становлять колекцію не лише ЛНГМ ім. Б.Г.Возницького, а й інших музеїв.

«Уже маємо незалежну державу, яка мала би дбати про національну спадщину, мала би підтримати Возницького. Але, як він писав у своїх щоденниках, церкви горять, замки продаються, відбувається геноцид української культури… Коли не стало Бориса Возницького, почалися спроби знищення його спадщини. Буквально невдовзі після його смерті розгорівся скандал із батальними полотнами Альтомонте, які чиновники з адміністрації президента вирішили забрати з галереї й подарувати Польщі. Тоді великими зусиллями вдалося зберегти картини. Але посягання на спадщину Возницького не припиняються.
Турбує теперішня ситуація у Львівській національній галереї мистецтв, якій віддав багато років життя Борис Возницький. Те, що там зараз відбувається, свідчить про нікчемність, про геноцид української культури. Наш обов’язок перед світлою пам’яттю Бориса Возницького – зберегти й примножити національну культурну спадщину», – наголосив Олег Панькевич /Голови ВО «Свобода»/.

Boris Voznytsky 3

Володар кам’яного персня
За неповних півстоліття її колишній директор вибудував єдиний у своєму роді «Музей музеїв», врятував від руйнації численні пам’ятки історії та культури, зберіг для нас шедеври іконописця Іова Кондзелевича, скульптора Іоанна Георгія Пінзеля, збагатив нашу національну спадщину тим, що брав активну участь у відбудові та музеєфікації Батурина, створенні «Мистецького Арсеналу», організації численних виставок в Україні та за її межами. У 2012 р. Львівське видавництво «Світло і Тінь» підготувало книжку «Володар пам’ятного персня», яка містить розповідь Романа Лубківського та фотопогляд Василя Пилип’юка на особистість Бориса Возницького.
Рецензія на книгу:
Неймовірна книга про неймовірного музейника Чудова книга, присвячена пам’яті одного з найвидатніших музеєзнавців України Бориса Возницького, що 2012 року трагічно пішов з життя. Якби не він, ми б ніколи не дізналися про Пінзеля та чудові замки Західної України, зокрема Золочівський, Підгорецький та Олевський, не чули б про унікальні музеї Львівщини. У книзі подано біографічні відомості про Возницького, його анкети та інтерв’ю, спогади. Паралельно розміщено неперевершені світлини з музеїв і галерей, пов’язаних із життєвим шляхом мистецтвознавця. Дане видання надзвичайно тепле й щире, читач поринає у неймовірний світ мистецтва, разом із Возницьким чинить спротив тоталітарній системі та бореться за українські національні цінності. Відзначу чудові ілюстрації, якісну роботу дизайнерів та коректорів. Зверніть увагу на формат книги - вона величезна! Спершу я навіть не зрозуміла, чому така велика посилка. Обов’язково використаю цю книгу на заняттях з «Музеєзнавства» та в науковій роботі. Музейникам та мистецтвознавцям раджу доторкнутися до світу Бориса Возницького.

Матеріали (Режим доступу станом на 15.04.2021 р.): 
http://www.kray.org.ua/5602/postati/voznitskiy-boris-lyudina-yaka-ryatuvala-istoriyu/
https://photo-lviv.in.ua/voznyts-kyy-forever-abo-pro-pam-iat-i-pro-pam-iatnyky/ 
https://photo-lviv.in.ua/u-l-vovi-prezentuvaly-knyhu-sobor-borysa-voznyts-koho-spohady-rozdumy-video/ 
https://pravdalviv.com/2020/02/07/u-lvovi-prezentuvaly-knygu-sobor-borysa-voznytskogo-foto/ 
https://photo-lviv.in.ua/u-l-vovi-prezentuiut-knyhu-sobor-borysa-voznyts-koho-spohady-rozdumy/ 
https://m.day.kyiv.ua/uk/article/cuspilstvo/volodar-kamyanogo-persnya
https://www.poglyad.tv/borys-voznytskyj-lytsar-ukrayinskoyi-kultury/
https://portal.lviv.ua/news/2019/04/16/u-lvovi-vidkryly-vystavku-pam-yati-legendarnogo-muzejnyka-borysa-voznytskogo

 

Підготувала науково-технічна бібліотека
відділ інформаційних технологій і комп'ютерного забезпечення
зав. сектору Новосад В.Я.

Матеріал підготовлено 15.04.2021р.

Контакти

Науково-технічна бібліотека НЛТУ

вул. Ген. Чупринки, 101, м.Львів, 79057

тел.: (032) 237-79-85

e-mail: library@nltu.edu.ua

Пропозиції та побажання просимо повідомляти нам на електронну адресу  Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. вам потрібно увімкнути JavaScript, щоб побачити її.

Top of Page