Calendar

« March 2024 »
Mon Tue Wed Thu Fri Sat Sun
        1 2 3
4 5 6 7 8 9 10
11 12 13 14 15 16 17
18 19 20 21 22 23 24
25 26 27 28 29 30 31

catalog

КОРИСНІ ПОСИЛАННЯ

Корисні посилання

cover

 

#25BookForum Ніка Нікалео, Тетяна Белімова, Світлана Горбань, Наталя Лапіна, Анна Хома Львів. Пані. Панянки

 Уривок:

Невідісланий лист Примадонні

Троянди завжди розквітають у визначений для них час. І не важить, чи це клумба на Кловському Узвозі, а чи бабусин квітничок десь у київському передмісті. Вдихаю розкішний аромат і затримуюсь біля трояндового куща лише на мить. На споглядання краси немає часу, бо вже за двадцять дев’ята. Поспішаю на мою першу в житті серйозну роботу, і запізнення аж ніяк не входить у мої плани. На диво, сьогодні мені щастить – усі три ліфти бізнес-центру «Парус» стоять унизу й немов припрошують скористатися їхніми послугами. П’ять хвилин – і я вже в пентхаусі, де замешкала редакція «Егоїстки». Мимохіть кидаю погляд у велетенське дзеркало навпроти входу і з хвилину розглядаю себе, маленьку і зосереджену. Про таких, як я, кажуть «метр у кепці», бо й справді скидаюся радше на восьмикласницю, ніж на журналістку серйозного глянцю.

– Не переймайся… Така підлітковість нині в моді! До того ж маю блакитні очі й русяві коси, а це вже неабиякий скарб, – невеличке підбадьорювання не завадить.

Розпрямляю невидимі заломи на строгій чорній спідничці, набираю повні легені повітря і заходжу у святая святих – нашу конференц-залу. Збираємося тут щопонеділка для чергової наради. Ще нікому не вдалося її скасувати чи оминути, бо порядок понад усе.

– Доброго дня, Юліано Всеволодівно… – знову пересохло в роті, і так щоразу, коли бачу нашу головну редакторку.

– Доброго. Сідайте, Олено!

Шефиня вже зайняла місце в центрі круглого стола і переглядає папери. Вона завжди з’являється першою на робочому місці. Не належить до тих керівників, які дозволяють собі порушувати приписи або ж правила. Власне, того ж чекає і від підлеглих, котрі поспіхом сходяться й займають свої місця.

Рівно о дев’ятій усі двадцятеро найкращих журналістів і редакторів «Егоїстки», зосереджені й бадьорі, готові сприймати чергові повідомлення та виклики.

– Маю для вас дві новини… – Юліана Всеволодівна ніколи не хвилюється. Ось і зараз її голос рівний і не видає жодного почуття. – Ми в проекті «Гордість України». Вітаю, – повідомляє шефиня так буденно, ніби зачитує список обов’язкових справ хатній робітниці.

Манірні оплески. Удавана радість на обличчях. Сумніваюся, чесно кажучи, що мої колеги виявляють справжні почуття. Радше роблять вигляд, що втішені, бо ж усім відомо, як шефиня два роки дотискала президентський фонд і таки досягла свого. Ми в проекті. Нас читає дружина Самого… Це дійсно успіх, гідний оплесків, і всі, звісно, мають це демонструвати.

Проте існує одне «але», яке можна позначити темним «напівжирним» у тексті. «Егоїстка» – це вам не благодійний проект. Тут усі працюють за гонорари та надто дорого цінують власні здібності, щоб погодитися волонтерити, хай і на «Гордість України». Назвіть мене, якщо хочете, стервочкою, якій ще зарано судити про інших, але я добре знаю журналістів нашого видання. Вони і пальцем не стукнуть по клавіатурі задарма.

– Інша новина не така приємна, – продовжує тим часом Юліана Всеволодівна. – Наступного тижня відбудеться велика нарада проекту за участі першої леді… – затяжна пауза дає змогу відчути значущість сказаного, – і ми маємо вже надати сенсаційний матеріал.

Вимовлене з притиском «вже» зависає в повітрі дражливим знаком неспокою. Колеги, мов за командою, втуплюються у власні щоденники і роблять украй важливі помітки. Ясна річ, жоден не бажає бути цапом-відбувайлом чи жертвою, принесеною на вівтар «Гордості України».

– Даю підказку: Соломія Крушельницька – ось наш шанс, – Юліана Всеволодівна схрестила руки на грудях, а це означає, що вона налаштована рішуче. – Діти Самого навчаються музиці, – знову значна пауза дозволяє всім усвідомити важливість моменту, – Крушельницька має в їхній родині особливу пошану. Звісно, переповіданням її біографії нікого не здивуєш…

У зловісному мовчанні можна було б почути, як продзижчить муха, якби вона здатна була долетіти до нашого тридцять третього поверху. Не бачу жодної активності. Та воно й не дивно. Крушельницька – це початок двадцятого століття. До того ж ще й опера, яка для багатьох сьогодні лише назва чогось класичного і не зовсім зрозумілого. Хіба самогубець зголосився б добровільно копирсатися в цих нетрях.

– Хоч землю гризіть, але знайдіть щось ніде й ніколи не озвучене. Вам ясно? І взагалі, які думки?

Знагла мене накриває відчуття дежавю. Десь рік тому готувала невеличкий допис про щедрий подарунок невідомого мецената, який передав в Україну унікальні платівки із записами Крушельницької.

– Можна! Я знаю, бо писала для «Всезнайки», що в архіві Львівської консерваторії зберігаються унікальні грамо… грамо… – на «грамофонних записах» затинаюся, ловлю на собі здивовано-обурені погляди колег, що допомагають мені врешті опанувати себе і вимовити все чітко й без запинки. – Думаю, у Львові можна було б знайти щось цікаве. На батьківщині Крушельницької набагато реальніше знайти якийсь невідомий артефакт.

– Ви так гадаєте, Олено? Що ж, дякую, але ви ще новачок у журналістиці, зрозумійте… це дуже важливе завдання… Водночас я готова заприсягнутися, що хронічна недовіра нашої головної до всіх і, зокрема, до мене дала невеличку тріщину, отже, нині лише від мене залежить, чи зможу я переконати її «доручити Крушельницьку» мені. Відчуваю, що це і є та золота ниточка, на яку полюю майже рік – відколи влаштувалася на роботу до «Егоїстки».

– Ви повинні знати, Олено, що участь у проекті цілком добровільна, – шефиня сканує мене поглядом. Усе ще сумнівається. Тож маю зробити все можливе і неможливе, щоб шальки терезів переважили на мою користь.

– Жодних проблем! Я спинюся в знайомих! – пнуся зі шкури, добрих п’ять хвилин доводячи, що поїхати до Львова і роздивитися на місці всю «мистецьку спадщину Соломії» – то наш єдиний вихід.

Спинним мозком відчуваю осуд усієї редакції «Егоїстки». Це ж порушення корпоративної етики. Як же так, власним коштом, без жодних добових поїхати за матеріалом? Але мені наплювати, якщо чесно. В журналістиці кожен сам за себе. Цього основного закону мене навчили першого ж року після отримання диплома. І свого шансу я не страчу. Почуття переповнюють мене, серце шалено товчеться й обіцяє вистрибнути найближчим часом.

– Що ж, панно Ляуфер, хай буде по-вашому, але якщо не впораєтеся, покладете мені на стіл заяву про звільнення…

* * *

Львівський вокзал насувається раптово, мов у казці. Здається, я задрімала, щойно рушили з Києва. Правду кажучи, ледве встигла на цей денний інтерсіті, бо від моменту, коли замовила на нього квиток, мала дві години на геть усе.

Над платформою – небо темно-сірого кольору. Воно обіцяє будь-якої миті розродитися незлецькою зливою.

– Вітаю! Як доїхала?

Під вишуканим годинником, кокетливо припасованим до ліхтарного стовпа, стоїть Любомир, мій давній і єдиний знайомий у Львові. Він випромінює той особливий львівський шарм, про який зараз модно писати й говорити, але ніхто не може точно сказати, в чому саме це полягає.

Любомир рушає мені назустріч і перехоплює сумку з ноутбуком, котра, правду сказати, таки не з легких.

– Якась ти бліда… Закачало? Схудла ще більше… Безкінечні кпини Любомира над моєю підлітковою, ніби не до кінця сформованою фігурою бісять неймовірно. Але я не можу показати йому, що це моє слабке місце. За жодних обставин не можна виявляти емоцій, надто такі як біль, страх, непевність і невпевненість. Це перше правило журналіста…

– Привіт… – відгукуюсь підкреслено люб’язно і навіть продовжую тему. – Звісно, закачало. Я ж їхала задом наперед…

Любомира знаю ще зі школи, відколи ми разом у Пласті проходили влітку вишкіл. Один час він навіть був старшим пластуном нашого куреня. Нічого не змінилося відтоді, бо регулярно бачимося на різних заходах. Пласт – то назавжди. Тож природно, що зателефонувала саме йому, коли рушала з Києва.

Чесно кажучи, маю таємний розрахунок на Любомирову допомогу. Він дуже доречно запропонував на ці три дні власне помешкання, хоча я лише просила порадити дешевенький хостел. Проте покладаюся також на нього під час пошуків «артефакту Крушельницької», бо Любомир – історик і, за дивним збігом, досліджує біографії відомих людей, які проживали в його рідному місті.

– Це тобі! Викладач Львівського університету – це статус і все таке. Маєш відповідати…

Передаю Любомирові подарунковий пакет, у якому красива коробочка з елегантною краваткою. Це єдине, що встигла купити в сувенірній крамничці дорогою до вокзалу. Завмираю на мить від раптового видива: Любомир у білій сорочці і цій новій краватці. Йому б пасувало… Отримую «Вечірній Львів» навзаєм. «Життя без цукерок – то лише животіння!» – здається, Любомир пам’ятає моє кредо. Небо нарешті скидає перші важкі краплі, і вони мережать таємними знаками запилену літом бруківку. Вдихаю, як мені здається, присмак чогось невідомого, таємної пригоди. Мабуть, так має починатися по-справжньому захоплива історія.

– Олено, ти заснула? Дощ… Хутко! Автівка біля двірця! – Любомир уриває мої роздуми, і я слухняно прискорююся, на ходу застібуючи літню маринарку.

Мов за помахом чарівної палички привокзальна площа порожніє. Ми, чи не єдині загублені на ній, біжимо до старенького Любомирового ланоса. Встигли, бо майже одразу, щойно зачинили за собою дверцята, усе навкруги вкриває сива пелена дощу. Рухатися за таких умов неможливо. Тож сидимо й чекаємо, коли хоч трохи розгодиниться.

– Ну що там за історія з Крушельницькою? Ти хоч знаєш, що вона у Львові мешкала лише наприкінці життя, з 1939 року, і всі артефакти того часу добре вивчені? Навчання в нашій консерваторії з 1891 по 1892 можна до уваги не брати. Хто ж міг передбачити, що вона доскочить світової слави? Отож стільці, на яких вона тоді сиділа, ніхто не зберіг… Схоже, Любомир не дуже вірить у те, що я зможу відшукати щось особливе. Справді, усе вже досліджено-передосліджено. Проте дівка не без щастя, а козак не без долі. Я мала трохи часу, аби подзвонити до Львівської консерваторії ще з Києва, і навіть устигла дещо дізнатися.

– А те, що я народилася 23 вересня 1992 року? Як тобі це? – вдаю із себе екзальтовану і трохи поведену на нумерології дівицю.

– Ну це, звісно, міняє суть справи, – сміється Любомир і плавно рушає, позаяк дощ уже ніби трохи вщух, – народитися того ж дня, що й Примадонна, хай і через 120 років – це вже велике досягнення…

– Досягнення чи ні, а я відчуваю, що це мені допоможе. Бо це натяк, а може, знак, якщо хочеш, – дощ несамовито барабанить по автівці, і я не знаю, чи розчув Любомир мої слова.

– Знаки знаками, а план ти маєш? – розчув, аналізує, вимагає продумати стратегію – усе так само, як і колись у Пласті. Нічого не змінилося відтоді. Та й важко собі уявити, щоб раціоналіст на кшталт Любомира раптом перевтілився в піднесеного ідеаліста і став тлумачити видіння… Дарма, що Любомир старший за мене всього на три роки, інколи мені здається, що між нами прірва в десять років. Щонайменше.

Авжеж, я маю план. Інакше чого б їхала за сотні кілометрів? Просто попити кави біля будинку Примадонни на вулиці Крушельницької? Унікальні платівки – це не єдина моя зачіпка. У телефонній розмові з працівницею архіву несподівано спливли листи, «ніде раніше не друковані», як запевнила ця жіночка.

– Розумієш, секрет популярності Соломії не лише в її таланті, а й у тому, що вона потрапила в тренд, – мені здається, Любомир має зрозуміти, але він робить великі очі, мовляв, які ще «тренди», обирайте слова, панянко…

– Уяви собі, – терпляче, мов маленькому, пояснюю я, – кінематограф ще німий і не настільки поширений, як нині, радіо в нашому розумінні ще практично нема, мандрівки доступні лише заможним. І тут – опера! Яскраве дійство. Захопливі сюжети, харизматичні герої, лібрето заздалегідь розписане в програмці і тому відоме глядачам.

– Ну і що?

– Як що? Треба було не лише знайти геніального композитора для музичної історії, а й виконавця для її втілення. Саме в цьому перетині зійшла зірка Соломії, бо вона володіла не лише унікальним голосом, а й даром перевтілення. Розумієш? Це ж принцип сучасного Голлівуду. В’їжджаєш?

– Не дуже… – хмикає Любомир.

– Дебют Соломії, між іншим, відбувся тут, у Львівській опері, – я таки добре вивчила біографію Крушельницької минулого року, коли писала про платівки. – Це була Леонора з опери «Фаворитка» Доніцетті. І знаєш, що написала газета «Діло» наступного дня?

Любомир ствердно киває головою. Авжеж він знає, що рецензент, відзначивши унікальний вокал Крушельницької, не меншу увагу приділив її грі. «Ліпшої виконавиці для цієї ролі неможливо уявити», – такими, здається, словами завершувалася ця замітка.

– Соломія була не просто співачкою, насамперед вона була актрисою. «Удавачкою», як називали її вдома. Геніальною актрисою, – повторюю це вже, певно, удесяте. Загадка генія завжди бентежить людей. Хочеться збагнути, в чому ховається секрет. Тож думки, які рухаються по колу, – звична річ у такому «розслідуванні геніальності»... 

25 BookForum 2018

Матеріали:https://mybook.ru/author/ulyana-dudok/lviv-pani-panyanki-zbirka/read/

Контакти

Науково-технічна бібліотека НЛТУ

вул. Ген. Чупринки, 101, м.Львів, 79057

тел.: (032) 258-42-50

e-mail: library@nltu.edu.ua

Пропозиції та побажання просимо повідомляти нам на електронну адресу  Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. вам потрібно увімкнути JavaScript, щоб побачити її.

Top of Page